На одному кінці села сусіди постійно сварилися. Чвари виникали з будь-якого приводу: хтось щось не так зробив, не так сказав, не так подивився… А на другому кінці села панували мир і злагода.
Ось і надумала одна жінка розвідати секрет того благополуччя. “Іди, – наказала вона чоловікові,- на той кінець села і все розвідай”. Пішов чоловік, непомітно прослизнув до однієї з осель і принишк у куточку. Господиня на ту хвилину саме витирала вазу. Раптом задзвонив телефон. Відволікшись, вона поставила вазу на край столу і пішла, аби підняти слухавку. В цю мить до кімнати зайшов господар і ненароком зачепив вазу. Вона впала і розбилася. “Ой, що зараз буде, – подумав сусід. – Скандал! Грандіозний скандал!”.
Але, на його подив, сварки не сталося. “Вибач, милий, – сказала дружина. – Це я винна. Я її так не-обачно поставила…”. “Що ти, люба, це я винен. Квапився і, не помітивши вази, зачепив її. Так вже й буде, не знати б іншого лиха”.
Повернувся сусід додому. Дружина й питає: “Ну, що там у них?”. “Та розумієш, – відповів чоловік, – у них всі винні, а у нас всі праві”.
Ця притча має свої аналогії і в реальному житті. Де люди ставляться один до одного доброзичливо, чуйно, тактовно, там не буває непорозумінь чи суперечок. Коли ж загальновизнані норми поведінки порушуються, стосунки затьмарюються. Тим-то українське прислів’я говорить: “Хто вдома спокою не має, той у пеклі перебуває”.
Нема-нема, та до редакції й надійде лист на цю тему. Приводи можуть бути різними, як от: “Сусід посадив грушу біля самої огорожі. Виросте – кине тінь на мої грядки…”. “Чужі кури город порпали, а наш собака вхопив одну. Тепер маємо клопіт…”. “Сусід листя палить, а вітер його у наш бік. Від того диму й хворіємо…”. “Сусідка наврочила, і тепер наші свині харч не їдять, а лише розкидають”…
За довіру до редакції, звичайно, спасибі. Але щодо останнього факту, то, певно, краще одразу викликати ветеринара, ніж кореспондента. Щодо груші на межі, то це питання легко вирішується за допомогою сільради, де сусіду пояснять, що в Україні існують санітарні норми і правила,за якими кущ має рости за один метр від паркану, стовбури середньорослих дерев – за два метри, а високорослих дерев – за чотири метри від паркану. Причому, відстань від дерева до огорожі визначається від центра стовбура.
Щоб чужі кури не лізли в город, треба подбати про щільнішу огорожу, а собаку бажано тримати на ланцюгу.
Щодо листя, то наша газета щороку говорить про те, що спалювати його не можна. Краще вивезти за межі села на смітник або разом з городнім бадиллям переробити на компост. Щодо ланцюжка: листя – дим – хвороби, то це вже слід звернутися до суду про відшкодування моральної чи матеріальної шкоди. Але перед тим необхідно заручитися висновком медичної установи, який би засвідчив, що погіршення стану здоров’я, справді, сталося саме внаслідок диму від спалювання листя чи сміття. Інак-ше вимога залишиться недоведеною.
І, взагалі, якщо вже звертатися до суду, то треба мати дуже переконливу доказову базу. Суд розглядає факти і тільки факти. Емоції, здогадки чи свідчення, нічим не підкріплені, сподіваного результату не принесуть.
Кількаступенева система судів, як правило, виключає похибку. Спочатку справа може розглядатися в районному суді, потім – в апеляційному обласному, зрештою – у Вищому спе-ціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Хоча, певно, можна ще звернутися до міжнародного суду.
Трапляється, що скаржники звертаються не лише до газети чи суду, а й до багатьох інших інстанцій – до органів районної влади, прокуратури, міліції, підрозділів МНС, державних інспекцій з екології, архітектурно-будівельного нагляду та контролю за використанням та охороною земель тощо. Одне й те ж питання нерідко розглядають десятки спеціалістів. І це ознака демократичності нашого ладу.
Сумно констатувати лише те, що нерідко люди звертаються з одним і тим самим питанням вдруге чи втретє. Хоча стаття 8 Закону України “Про звернення громадян” говорить: “Не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті”.
Тут хотілося б наголосити лише на одному: суди будь-якої інстанції, редакції найвищих рівнів не вселять у ваші серця миру та спокою, якщо ви самі не забажаєте цього. Ніякий судовий виконавець чи журналіст не прийде до вас, не покличе сусіда, з яким ви не миритеся, і не скаже: “Шановні, потисніть один одному руки і з цієї миті не сваріться. Мир вам!”. Це маєте зробити ви і тільки ви. Ні груші, ні кури, ні листя, ні свині не можуть самі по собі перерости в таку проблему, яку б не можна було розв’язати в добросусідстві. Діяти інакше – собі на шкоду, псувати нер-ви, від яких, як уже точно доведено медициною, й виникають хвороби.
Ступити на шлях добросусідства після смуги чвар буває нелегко, але іншого способу, щоб жити за прислів’ям, не в пеклі, а в раю, не буває. Можливо, для цього потрібні й нетривіальні рішення – ось як у наступній притчі.
Одному чоловікові кортіло конче дізнатися, що таке “рай” і що таке “пекло”. І ось якось наснилося йому «пекло». Бачить: там стоять казани з їжею, а нав-коло сидять похмурі та голодні люди. У руках кожного ложка з довжелезною ручкою. Зачерпнути нею страву можна, а ось піднес-ти до рота – аж ніяк. Наступної ночі йому привидівся “рай”. А там – те саме: казани з їжею, а довкола люди з такими ж незручними ложками, але всі – радісні, веселі та ситі. Подивився, а вони тими ложками годують один одного!
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
